Святійший
Патріарх Київський
 
і всієї Руси-України

ФІЛАРЕТ

День тезоіменитства:
14 грудня

 

 Преосвященнійший
СИМЕОН,
Єпископ
Дніпровський
і Криворізький.

День тезоіменитства:   
11 жовтня

 


25-та  річниця
ієрейської  хіротонії


 протоієрей Олексій (Лупін)
День тезоіменитства:  
30 березня

День ієрейської хіротонії
16 серпня 1992 року

 ХВАЛІМО БОГА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Читання он-лайн:


 

 

 

 

 

Офіційні веб-сайти
Київського Патріархату
:
 

 

 

Наш банер: 


Запрошуємо до співпраці православні сайти
Української
Православної Церкви
Київського Патріархату

і пропонуємо взаємне
розміщення банерів.
 

Код для вставки
нашого банера:

<div align="center" style="font-size:8px">

<a href="http://nashhram.jimdo.com/"><img src="http://www.artbanner.com.ua/bannermake/banners121/6401678172053333.png" border="0" width="220" height="60" alt="" /></a><br />

</div>

 


Адміністратор сайту:
Віталій Музика

Погода в Krivoy Rog

Нотатник прихожанина.

ПРО МОЛИТВУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Молитва - це наша дорога до Бога, бо у молитві ми Бога шукаємо і знаходимо, за словами Господа нашого: "Кожний, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчинять". Молитва - це духовна пожива кожної людини. Молитвою ми підносимося до Божих висот, стаємо перед Ним і кажемо Йому все те, що в нашій душі радісне, що їй болить, чого вона потребує, за що вона вдячна.
Ще святий апостол Павло визнав за необхідне, щоб кожна молитва була перш за все зрозумілою для того, хто нею звертається до Бога. "Коли я мольсь чужою мовою, то хоч дух мій молиться, та розуміння моє залишається без плоду. Що мені робити? - Стану молитись духом та молитимусь і розумінням" (1 Кор. 14, 14-15).
Тому ми молимось Господеві нашою рідною мовою. Ми не хочемо чути казки про те, що нібито наша мова не священна і не канонічна. Бо мова кожного народу походить з одного джерела - з душі людини, яка є образом Божим.
Мова кожного народу священна. А народ, який поважає себе і рідну мову, вживає її не тільки для звичайних розмов поміж собою, а й для молитви і славлення Бога. Такий приклад ми бачимо від учнів Христових - святих апостолів, які після зішестя на них Духа Святого, заговорили про велич Божу різними мовами.
" І парфяни, і мідяни, і еламіти, і мешканці Месопотамії, Кападокії, Понту, Фрігії, Памфілії, і єгиптяни, і араби, почули від Апостолів кожен своєю мовою про величність Божу" (Діяння 2, 9-11).
Хвалімо Бога українською мовою!

 

 

 

ЧИ МОЖНА СИДІТИ У ХРАМІ ПІД ЧАС ЗВЕРШЕННЯ БОГОСЛУЖІННЬ.

Православні християни приймають участь у Богослужіннях в храмі тільки стоячи і сідають дуже рідко. Сам Господь заповів: «І коли стоїте на молитві…» (Марка 11: 25), тому й Перший Вселенський Собор 325-го року визначив християнам: «завгодно святому Собору визначити, щоб вони стоячи приносили свої молитви Богові» (1: 20).
Д
озволяється сидіти під час Богослужінь малим дітям, а також особам немічним та старцям.
Але в деяких православних Церквах, під чужим впливом, завівся звичай сидіти під час звершення Богослужінь. Беручи на увагу, що звичай цей уже давно закорінився, звичайно може бути дозволено сидіти в таких частинах Божественної літургії:
Під час Великої єктенії: «В мирі Господу помолимось». А по цій єктенії необхідно встати, і стояти аж до кінця читання Святого Євангелія.
На Потрійній єктенії: «Промовмо всі з усієї
 
душі» (після читання Євангелія), сидіти можна аж до Херувимської Пісні. Але коли читається єктенія за спочилих, то потрібно встати.
На Благальній єктенії: «Доповнімо молитву нашу Господеві» (після Великого входу) можна сидіти, але на виголос священика: «Щедротами Єдинородного Сина Твого…» необхідно встати, і вже стояти ввесь час аж до єктенії «Всіх святих пом’янувши…» (перед «Отче наш»).
На цій єктенії можна сісти, а на «Отче наш» встати, і вже не сідати аж до кінця Літургії.

Не можна сидіти:
Під час читання Апостола й Євангелія.
Коли священик чи диякон звершують кадіння.
Коли духовенство й вірні причащаються.

В Українській Православній Церкві здавна завівся звичай ставати на коліна, виявляючи покору перед Господом, — у трьох моментах Літургії:
Під час Великого Входу, коли відспівають Херувимську Пісню. Стоять
на колінах аж до закінчення Входу.
Під час Освячення (Перетворення) Дарів, але тільки тоді, коли співається: «Тобі співаємо, Тебе благословимо…», бо саме в цей час, за Православною Вірою, коли священик призиває Духа Святого, перетворюється хліб і вино в Тіло й Кров Христову. Це найсвятіша хвилина в Богослуженні.
Під час співу
«Отче наш».
У Православній Церкві причащаються тільки стоячи
.
Але треба знати, що Церковний Устав не велить ставати на коліна з дня Великодня аж до Вечірні П’ятидесятниці, а також від дня Різдва Христового по день Богоявлення, що наказали І і VI Вселенські Собори (1. 20, VI. 90). Це тому, що й Своїм Народженням і Славним Воскресенням Ісус Христос обожив нас, зробивши Своїми правдивими синами, або, як навчає Апостол Павло (Гал. 4: 7): «Тому ти вже не раб, а син, а якщо син, то i спадкоємець Божий через Iсуса Христа».
Коли хто щоденно буває на Службах Божих (наприклад ченці при монастирях), той не стає на коліна й по всіх неділях та великих Святах (за І. 20 і VI. 90 Всел. Соб.). Бо «Воскресний день проводимо, як день радости, ради Воскреслого цього дня» (Правило Петра Олександрійського 15).

 

Найважливіша частина Святої Божественної Літургії — це так званий Євхаристійний Канон. Починається він із виголосу священика після Символу віри: «Станьмо побожно, станьмо зо страхом» і закінчується Перетворенням Дарів на Тіло й Кров Христові, коли співається «Тобі співаємо…», перед виголосом: «Особливо за Пресвяту, Пречисту».
Це - найважливіший момент Святої Літургії, усі конче стоять і гаряче моляться у найбільшому скупченні своїх духовних сил
!

 

 

 

 

ПОМИЛКИ ПРИХОЖАН В ПРАКТИЦІ БОГОСЛУЖБОВОГО ЖИТТЯ.

Більшість з нас є в тому або іншому ступені неофітом, (вважається, що так можна назвати людину в перші 10 років її воцерковлення).

 

Отже:
1) Під час розрішительної молитви на сповіді кланяємося не священикові, а Євангелію і Хресту, які лежать на аналої; - вони символізують Христа, Якому ми сповідуємося у присутності священика.
2) Після начала служби не ставимо свічки і не молимося окремо перед іконами на стінах храму, а акцентуємо всю свою увагу на Богослужінні.
3) Не варто відволікати прихожан від молитви проханням передати свічку.

4) В недільні дні і в двунадесяті свята земні поклони в храмі не здійснюються. 
5) Коли священик благословляє свіченосців, то кланяються тільки вони (це відноситься до малого входу на Літургії і Входу з кадилом на вечерні).
6) Під час кадіння дияконом або священиком храму (по периметру) не треба «крутитися навколо своєї осі». Треба памятати, що до вівтаря не можна обертатися спиною. У храмі слід завжди стояти лицем до вівтаря, тому під час кадіння не можна обертатися до нього спиною, треба лише злегка розвернутися у бік священика з кадилом і вклонитися.
7) Виголос «оголошені голови ваші вклоніть» -  відноситься до оголошених, тобто ще не охрещених, не народжених духовно.
Тому вірні голови під час цього виголосу не вклоняють.

 

 

 

ПРО СВЯТЕ ХРЕСНЕ ЗНАМЕННЯ.
Колись дерево пізнання добра і зла, що росло в Едемському саду, стало причиною гріховного упадку наших прародичів, унаслідок чого людину спостигла справедлива кара за її провину перед найсвятішим Богом.
Друге ж – дерево Життя, Хрест Господній, на якому Божий Син показав світові безмежну любов, задля примирення людини з Богом помираючи за злочини світу. Усі, хто з любов’ю споживає плоди цього дерева, – одержують спасіння і життя вічне.
Дерев’яні ясла стали колискою для Божого Дитяти. А під час розп’яття Хрест із дерева став смертним ложем для Богочоловіка. Дерево, що стало спотиканням для Адама і Єви, розірвало близький зв’язок між небом і землею. Дерево Хреста Господнього відновило цей зв’язок. Воно освячене потом, мукамиі кров’ю Ісуса Христа. На Хресті прославилось тіло Господнє, коли повисло між небом і землею, – сповнились Божі слова: «Як буду піднятий з землі, до Себе Я всіх притягну». Вони здійснились у всій своїй силі. Очі всього християнського світу від смерті Христової аж по сьогодні звернені до Христа розп’ятого. Хрест, символ приниження, жахливий інструмент ганебної смерті, став знаменом святості, символом спасіння, золотим ключем до воріт Неба.
Завдяки Господові Хрест удостоївся найбільшої шани, бо всі ми прийняли його як знамено нашої християнської гідності, прикрашуємо ним свої святині, будинки, цвинтарі, дороги, прапори, а також самих себе. Знак Хреста став невід’ємним від Християнства, духовного життя людини, бо осіняємо себе теж цим знаком.
Свята Церква рукою священика знаменує хресним знаменням вірних, а при освяченні й благословенні вживає його для вимолення Божої благодаті для особи, за яку молимось, чи речі, яку освячуємо. Усі церковні священнодійства виконуються з використанням Хреста, що є найкращим доказом того, як глибоко вкорінилось його шанування у християнському світі.
Про Хрест Христів провіщав пророк Ісая: «І підніме знамено язичникам, і збере вигнанців Ізраїля, і розсіяних юдеїв скличе від чотирьох кінців землі. Перед великим судним днем, страшним судом Божим, також знак Хреста засіяє на небі, і заплачуть всі племена земні і побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних з силою і славою великою».
Сам Господь Ісус Христос називає хрестом і спасенні страждання: «Хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той недостойний Мене. Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною». Перші послідовники так і розуміли своє служіння Господу й Учителю – як хрестоношення, відображення того спасенного подвигу їхнього Господа, яке почалося з Вифлиємських ясел і сягнуло до Голгофи. «Ми, – говорить апостол Павло, – проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокусу, для еллінів безумство, а для самих покликаних юдеїв і еллінів – Христа, Божу силу і Божу премудрість». Такою проповіддю апостол Павло захищає Хрест, у якому явлена «сила Божа», бо на ньому був розп’ятий не злочинець, а Спаситель світу – Ісус Христос. У другому місці той же апостол заявив, що для нього Хрест Христа – це все його життя, світло і надія, покров і захист, радість і сповідання.
Цією святою зброєю Христос розірвав усепоїдаючу утробу пекла і затулив злі вуста диявола. Ним озброївшись, блаженні апостоли скорили всю силу ворожу і в мережі свої залучили всі народи, зібрали їх на поклоніння Христу. Скільки благ дарував Бог Хрестом людському роду! Цей же чесний Хрест з’явиться і в друге пришестя Христове як чесний, животворящий, достойно шанований скіпетр Царя-Христа, за словом Владики.
Хрест – найбільша, найвища і єдина в світі духовна сила, яка й тепер покоряє та осіняє віруючі душі. Сяйво Хреста проникло в найпохмурішу глибінь язичництва, в найсмутніші закутки стародавнього суспільстваі вивело звідти тисячі просвітлених, оновлених душ. Вони мужньо вмирали за істину, за Божу правду, серед мук проповідували перед стратою прощення і надію на безсмертя.
Апостол Павло пише, що його найбільша надія, найвищий обов’язок, справа, на яку послав його Бог у світ, полягає в тому, щоб, відкриваючи людям безмірну любов Христову, навчити їх дивитися на Хрест Господнійі намагатися збагнути «ширину і довжину» його, «глибину і висоту». Хрест Сина Божого широкий, як світ, бо Христос умер за весь світ, як написано: «Він є умилостивлення за гріхи наші, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу». Наскільки довгий Хрест Господній? Такий, що продовжиться на всі віки, поки залишиться на світі хоч один грішник, якого можна спасти. Який високий Хрест Спасителя? Такий, як Небо, бо коли Христос був розп’ятий на Хресті, Небо зійшло на землю, а земля піднеслась до Неба. Та коли Господній Хрест висотою сягає Небес, то глибиною своєю він сходить до пекла.
Пізнаючи значення святого Хреста в нашому житті, поклонімось перед ним і перед Самим Господом Ісусом та скажімо разом словами святого апостола Павла: «Бо слово хресне для загиблих – безумство є, а для нас, що спасаємось, – сила Божа».

 

 

 

ЯК ПРАВИЛЬНО ХРЕСТИТИСЯ.
Сила хресного знамення надзвичайно велика. Часто в житіях святих знаходимо розповіді про те, як бісівські чари розсіювалися після хресного знамення. Тому ті, хто недбало, метушливо і неуважно хрестяться, насправді лише радують бісів.

На жаль, доводиться бачити як віруючі люди, котрі багато років ходять у церкву, хрестяться недбало: один махає рукою навколо себе, ніби мух відганяє; інший склав пальці в щіпку, і здається, що він не хреститься, а обсипає себе сіллю; третій — з розмаху забиває пальці в лоб, немов цвяхи. Що вже говорити про найпоширенішу помилку, коли руку не дотягують до плеча, опускаючи десь біля шиї.
Як же потрібно правильно хреститися? Потрібно скласти докупи три перші пальці правої руки, що символізує єдність Святої Нероздільної Трійці. Два інші пальці (безіменний і мізинець) — щільно притиснути до долоні, символізуючи дві природи Іісуса Христа — Божественну і людську.
Спочатку складені персти поставляються на чоло (лоб), для освячення розуму; потім на чрево (живіт) — для освячення почуттів; після цього — на праве плече, а потім — на ліве, освячуючи тілесні сили. Опустивши руку, здійснюємо уклін. Чому? Тому що зобразили на собі Голгофський Хрест, і вклоняємося йому.
Ще одна поширена помилка — уклін одночасно з хресним знаменням. Робити цього не слід.
Хресне знамення супроводжує віруючого всюди: ми хрестимося, пробудившись від сну і лягаючи спати, виходячи з дому і входячи у храм, перед і після їжі. Хрест Христовий освячує собою все і вся, і тому зображення його віруючим на собі — спасительне і душекорисне. 

 

 

 

ПРО НАТІЛЬНИЙ ХРЕСТ.
Напевно, більшість жителів нашої країни хрещені. Звершуючи таїнство Хрещення, священик надіває на охрещуваного хрестик, який з цієї миті стає нерозлучним супутником нового члена Церкви. Натільний хрест вручається людині, яка стає християнином, для постійного носіння на найважливішому місці (біля серця), як образ Хреста Господнього, як зовнішня ознака православного християнина. Хрест Христів - це зброя проти пропащих духів. Він має силу зціляти і дарувати життя. Ось чому Хрест Господній називається Животворчим!
Натільний хрест - свідоцтво того, що людина є християнином (послідовником Христа і членом Його Церкви). Усвідомлене носіння натільного хрестика є безсловесною молитвою, що дозволяє цьому хрестику виявляти справжню силу Першообразу - Хреста Христового, яка і захищає носія завжди, навіть якщо він і не попросить допомоги, або не має можливості перехреститися.
Назва «натільний хрест» говорить сама за себе. Носити хрестик слід на тілі, тобто під одягом, а не зовні. Зовні хрести можуть носити тільки священики. Священицький нагрудний хрест називається наперсним («перси» церковнослав’янською означає «груди»). Разом з наперсним, священики носять і натільний хрестик.
З натільним хрестиком пов'язана безліч забобонів: втратив хрестик - станеться біда; втрачений кимось хрестик не можна піднімати; хрестик не можна дарувати; не можна носити хрестик на ланцюжку і тому подібне.
Усі вони не мають під собою ніяких підстав: можна купити новий хрестик, носити подарований або знайдений, освятивши його в храмі.
Ті хрестики, що продаються в храмі, вже освячені спеціальним чином.

Десять запитань і відповідей про натільний хрест:

 1. Чому необхідно носити натільний хрест? 

Сенс носіння на собі хреста розкривається в словах апостола Павла: «Законом я вмер для закону, щоб жити для Бога. Я спiврозп’явся Христовi» (Гал. 2:19). Освячений натільний хрест - це символ віри і знак приналежності до Церкви Христової. Хрест захищає від злих духів. Той, хто свідомо не бажає носити хрест, - сам відкидає допомогу Божу. Священномученик Петро Дамаскин так говорив про хрест: «Зображенням Чесного і Животворчого Хреста проганяються демони і многіхвороби; і здійснюється це без всяких витрат і без зусиль. Та і хто може обчислити похвали святого Хреста»Коли священик освячує натільний хрестик, він читає молитву, в якій просить Господа Бога наділити хрест силою, що зберігає душу і тіло носія. Адже і на самому хрестику написано: «Спаси і сохрани».
 2. Який вибрати хрестик - золотий, срібний чи з іншого матеріалу?
Не має значення, з якого матеріалу виготовлений хрест. Ніяких правил про матеріал для хрестиків не існує. Очевидно, тут прийнятні і дорогоцінні метали, бо для християнина не може бути нічого дорожчого за хрест. Звідси і прагнення його прикрасити. Але головне полягає в тому, щоб хрест носили не знімаючи, і щоб він був православним і освяченим.
 3. Чи можна носити хрестик на ланцюжку? 
Принципової різниці в цьому питанні немає. Важливо, щоб хрестик міцно тримався.
 4.Чи можна разом носити хрестик і знак зодіаку? 
Натільний хрест - це знак приналежності до Церкви Христової!
А знаки зодіаку, оберіги, амулети – це свідчення про
 прихильність різним забобонам, тому носити їх не можна взагалі!  «Hе схиляйтеся пiд чуже ярмо з невiрними, бо яке спiлкування праведности з беззаконням? Що спiльного у свiтла з темрявою? Яка згода мiж Христом i Велiа­ром? Або яка спiвучасть вiрного з невiрним? Яка сумiснiсть храму Божого з iдолами? Бо ви – храм Бога Живого, як сказав Бог: «Оселюся в них‚ і ходитиму в них‚ i буду їхнiм Богом, i вони будуть Моїм народом». (2Кор. 6:14-16).
 5. Чи можна носити хрестик, який носила знайома, котра купила собі новий, або хрестик померлого родича?
Можна. Хрест - це святиня, символ порятунку. Неважливо, хто його носив.
Питання це виникає унаслідок того, що натільний хрестик є предметом дуже особистим і багато хто носить його не знімаючи. Ось і з'явився в народі забобонний страх, що разом з хрестиком доведеться брати долю, життєві труднощі, життєвий хрест людини, яка раніше його носила. (Навіть якщо доля людини, що померла, була на заздрість вдалою і щасливою). Тож багато хто так і не наважується надіти і носити «чужий» хрестик або хрестик померлого. А даремно! Хрестик померлого треба спочатку освятити (втім, як і будь-який інший), а потім носити на Славу Божу. Головне - носити натільний хрестик не як прикрасу, а як символ християнської віри.
 6. Як відрізнити православний хрест від католицького?
Православна Церква сповідує, що Христос був розіп’ятий не трьома, а чотирма цвяхами. Тому на православному хресті Спаситель зображений розіп’ятим чотирма цвяхами, а на католицькому - трьома (обидві ноги - одним цвяхом). На 
звороті православних хрестиків за традицією роблять напис: «Спаси і сохрани».
 7. Чи можна підіймати знайдений на вулиці хрестик і що з ним робити?
Знайдений на вулиці хрестик обов'язково потрібно підняти, оскільки це святиня, і вона не повинна зневажатися ногами!Знайдений хрестик можна віднести в Церкву або освятити і носити (якщо немає свого), чивіддати тому, хто його носитиме.
 8. Чи можна носити не освячений хрестик?
Можна. Святитель Іоан Златоустий пише, що біси обходять місце, де просто дві палички (гілочки) впали з дерева і лягли хрестоподібно.
Але краще все-таки попросити священика освятити хрестик.
 9. Чи потрібно знімати хрестик під час купання або за інших обставин?
Натільний хрест краще ніколи не знімати.
 10.Чи  можна ходити до церкви без хрестика?
Як храм, так і людина не можуть бути без хреста. Коли священик освячує хрест, то він читає дві особливі молитви, в яких просить Господа Бога, щоб Він в хрест влив небесну силу, і щоб цей хрест зберігав не лише душу, але і тіло від усіх ворогів, чаклунів, чародіїв, від всяких злих сил. Хрест має величезну силу. Не лише не можна ходити в церкву без хреста... Хрещеній людині взагалі хрест знімати ніколи не можна. Навіть коли купаємося, йдемо до лазні чи на огляд до лікаря, - не можна знімати хрест. Хрест - ця зброяНа кому є хрест, до того демони трепещуть
підступити. Хреста знімати з себе ніколи не потрібно.

 

 

 

ПРОСКОМІДІЯ - ПЕРША ЧАСТИНА БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ.
Проскомідією називається 1-ша частина Літургії. Проводиться проскомідія священиком на жертовнику при зачиненому вівтарі упівголоса. Завершується вона, коли на криласі читаються 3-й і 6-й (а іноді і 9-й) часи із Часослова. 
Слово «проскомідія» походить від грецького προσκομιδη та перекладається як «приношення». Головною функцією проскомідії є приготування Святих Дарів. Проскомідія входить до складу Літургії свІоана Золотоустого і Літургії св. Василія Великого. Вона не входить до складу Літургії Ранішосвячених Дарів, однак має до неї відношення, так як на проскомідії загодя приготовляються Святі Дари для цієї Літургії.
У святилищі, за зачиненими царськими воротами, при бічному престолі (проскомидійнику), без участі вірних відбувається приготування дарів - хліба і вина. Це приготування супроводжується молитвами і обкаджуванням.
На дискосі біля Агнця – євхаристійного хліба, викладаються частинки хліба на згадку про Матір Божу, святого Іоана Хрестителя, пророків, апостолів, мучеників, а також живих і померлих, щоб в молитвах згадати їх душі. Викладені в такий спосіб частинки хліба є знаком участі у Пресвятій Жертві цілого людства разом з Богородицею та іншими святими. Частинки викладені на дискосі біля Агнця – Христа, відображають повноту Церкви Христової – Церкву на землі і з’єднану з нею Церкву небесну. В центрі Церкви є Христос, символом цілого Всесвіту і є дискос.
Хліб, що служить для Євхаристії, є квасним. Вино для таїнства має бути виноградним, червоним, бо червоний колір нагадує колір крові. Вино змішується з водою на згадку того, що з проколотого ребра Спасителя на хресті витекли кров і вода. Для відправлення Божественної Літургії вживається 5 особливих хлібів -  просфор (на спомин про чудесне нагодування Христом п'ятьма хлібами п'яти тисяч чоловік) з витисненим знаком хреста і літерами, які є скороченням від слів Ісус Христос - Переможець (ІС XC NIKA). З цих просфор священик вирізає: з першої шестигранник – хліб євхаристійний (Агнець), з другої - частинку на згадку і вшанування Богородиці (просфора Богородична), а з інших трьох – частинки за святих, а також за живих і померлих.
У кінці проскомідії священик благословляє кадило з фіміамом і, покадивши звіздицю, ставить її на дискос над Агнцем і частинками, щоб зберегти їх у належному порядку, покриває дискос і потир двома невеликими покрівцями і поверх них - ще одним, трохи більшим за розмірами, воздухом, кадить перед дарами і молить Господа благословити запропоновані дари, пом'янути тих, хто приніс ці дари, і тих, за кого вони принесені, самого ж його зробити достойним для священнодійства Божественних таїн.
Священні предмети, що використовуються на проскомідії, і дії, що здійснюються, мають символічне значення: дискос знаменує і вифлеємську печеру, і Голгофу; звіздиця - вифлеємську зірку і хрест; покрівці - пелени різдвяні і плащаницю, яка була у гробі Спасителя; потир - ту чашу, в якій священнодіяв Ісус Христос; приготування Агнця - суд, страждання і смерть Ісуса Христа, а проколення його копієм - проколювання, вчинене одним з воїнів на тілі Спасителя.
 З'єднання всіх часток у певному порядку на дискосі означає всю Церкву Божу, членами якої є: Божа Матір, ангели, всі святі угодники Божі, усі віруючі християни - живі і померлі, а Главою є Сам Господь наш Спаситель. Кадіння знаменує осінення Святого Духа, благодать Якого передається у Таїнстві св. Причастя.

 

 

 

СВЯТИЙ ХЛІБ.
Про
 просфору, антидор та
 артос.

Хліб в Церкві - символ Христа. Про це Він Сам сказав: «Я є Хліб життя» (Ін. 6:48). Якщо земний хліб живить людське тіло, то Христос, - Хліб - небесний, прилучає людське життя до повноти Божественного життя у вічності.

ПРОСФОРА. 
Просфора своїм походженням сягає сивої давнини. Прообразом 
просфори служили хліби в скинії Мойсея. У перші століття християнства віруючі самі приносили з собою хліб, вино, єлей (тобто оливкову олію), віск для свічок - все, що потрібне для звершення богослужіння. Це приношення (грецькою προσφορά-просфора), чи пожертву, приймали диякони. Імена тих, що принесли, вносили в особливий список, який з молитвою виголошували під час освячення дарів. Рідні і близькі спочилих робили приношення і від їх імені, а імена спочилих також згадувалися в молитві. З цих добровільних приношень (просфор) відділялася частина хліба і вина для предложення в Тіло і Кров Христову. А з воску виготовлялися свічки, інші ж дари, над якими також виголошувалися молитви, роздавались віруючим. Згодом просфорою стали називати тільки хліб, що вживається для звершення літургії. З часом стали замість звичайного хлібу спеціально випікати просфори в церкві.
Просфора складається з двох частин, які виготовляються з тіста окремо одна від одної і потім з'єднуються разом. На верхній частині ставиться печатка, що зображає чотирикінцевий рівносторонній хрест із написами над поперечиною хреста IС і ХС (Ісус Христос), під поперечиною NI КА (грецькою - перемога). Просфора, приготована з борошна від зерен незліченної безлічі колосків, означає і людське єство, що складається з безлічі елементів природи, і людство в цілому, що складається з безлічі людей. При цьому нижня частина просфори відповідає земному (плотському) складу людини і людства; верхняя ж частина з печаткою відповідає духовному початку в людині і людстві, в якому збережений образ Божий і таємниче присутній Дух Божий. Божі присутність і духовне начало пронизують собою все єство людини і людства, що при виготовленні просфор відображається додаванням святої води і дріжджів у воду. Свята вода знаменує при цьому благодать Божу, а дріжджі - животворчу силу Духа Святого, що дає життя всякому створінню. Це відповідає словам Спасителя про духовне життя, що лине до Царства Небесного, яке Він уподібнює заквасці, покладеній в борошно, завдяки чому поступово піднімається усе тісто. Поділ просфори на дві частини видимим чином позначає цей невидимий поділ єства людини на плоть (борошно і вода) і душу (дріжджі і свята вода), що знаходяться в нерозривній, але і незлитній єдності, чому і виготовляються верхня і нижня частини просфори окремо одна від одної, але потім з'єднуються так, що стають одним цілим. Витиснення на верхній частині просфори позначає видимим чином невидиму печатку образу Божого, що проникає у все єство людини і є вищим початком в ньому. Таке влаштування просфори відповідає влаштуванню людини до гріхопадіння і природі Господа Ісуса Христа, що відновив в Собі це порушене гріхопадінням влаштування. Просфору можна отримати у церковній лавкі після літургії, подавши до початку богослужіння записку «За здоров'я» або «За упокій» на проскомідію. Імена, зазначені в записках, прочитуються у вівтарі, і за кожне ім'я з просфори виймається часточка, а просфора така називається ще «вийнятою». В кінці літургії присутнім вірним роздається антидор - маленькі частини службової просфори, з якої на проскомидії був вийнятий Святий Агнець. Грецьке слово антидор походить від слів анти - замість і ді Орон - дар, тобто точний переклад цього слова – замість дару.

АНТИДОР.
«Антидор, 
- ( άντί – «замість», δωρον-«дар», «замість дару») - говорить святий Симеон Солунський, - є священний хліб, який був принесений в приношення і якого середина була вийнята і спожита для священнодійства; цей хліб, як той що був вирізаний копієм і прийняв Божественні слова, роздається замість Страшних Дарів, тобто Таїн, тим, які не причащалися їх». Антидор слід приймати благоговійно, склавши долоні хрестоподібно, праву на ліву, і цілуючи руку священика, що подає цей дар. За правилами Церкви, антидор споживають в храмі, натщесерце і з благоговінням, тому що це хліб святий, хліб з жертовника Божого, частина від приношень до вівтаря Христового, від якого він отримує небесне освячення.

 

АРТОС.
Слово артос (грецькою άρτος квасний хліб)
, означає загальний всім членам Церкви освячений хліб, інакше - просфора всеціла.
Артос впродовж всієї Світлої седмиці займає в храмі саме видне місце разом з образом Воскресіння 
Христового і на завершення пасхального тижня роздається віруючим. Вживання артоса починається з самого початку християнства. У сороковий день після Воскресіння Господь Ісус Христос вознісся на небо. Ученики і послідовники Христові знаходили розраду в молитовних спогадах про Господа - вони пригадували кожне Його слово, кожен крок і кожну дію. Збираючись на спільну молитву, вони згадували Таємну Вечерю і причащалися Тіла і Крові Христових. Готуючи звичайну трапезу, вони перше місце за столом залишали невидимо присутньому Господу і клали на це місце хліб. Наслідуючи апостолів, перші пастирі Церкви встановили в свято Воскресіння Христового покладати в храмі хліб, як видиме вираження того, що постраждалий за нас Спаситель став для нас істинним хлібом життя. На артосі зображується Воскресіння Христове або хрест, на якому видно тільки терновий вінець, але немає розп'ятого Спасителя, - як знамення перемоги Христової над смертю. Освячується артос особливою молитвою, окропленням святою водою й кадінням в перший день Святої Пасхи на Літургії після заамвонної молитви. На солеї навпроти царських врат, на приготованому столі, покладають артос. Після кадіння навколо столу з артосом священик читає особливу молитву, після чого тричі окроплює артос святою водою зі словами: «Благословляється і освячується артос цей окропленням водою цією освяченою в ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь». Освячений артос ставлять на солеї перед образом Спасителя, де він перебуває протягом всієї Світлої седмиці. У суботу Світлої седмиці, в кінці літургії, священик вимовляє особливу молитву, під час читання якої артос раздроблюється, а при цілуванні хреста роздається народу як святиня. Частинки артоса, отримані в храмі, благоговійно зберігаються віруючими, як духовне лікування від хвороб і немочей. Артос вживається в особливих випадках, наприклад, у хворобі, і завжди зі словами «Христос воскрес!». 
Просфори і артос зберігають у святому кутку біля ікон.


Як просфора використовується в Богослужінні?
На проскомидії
, після умивання рук, священик і диякон відходять до предложення. Предложенням називається та частина вівтаря, де приносились або предложився хліб і вино для здійснення Таїнства.
У наших храмах немає цієї окремої частини, і тому вони йдуть прямо до жертовника, за яким і залишилася назва предложення. Зробивши три поклони перед предложенням, зі словами: 
«Боже, очисти мене, грішного», священик читає тропар Великої П'ятниці: «Викупив Ти нас від прокляття закону ...» і з благословенням Бога («Благословенний Бог наш ...») починає проскомидію.
Проскомидія (грецькою - προσκομιδή-проскоміді) означає принесення. Тобто цим словом виражається дія особи яка приносить, жертвує - тобто приноситься, дар.
Як відомо, перші просфори були звичайним хлібом. Але з часом просфори почали випікати в церкві. Для Богослужіння потрібна, власне, одна просфора - та, з якої виймається частина для Агнця
. Але за звичаєм древності, коли вживали пять просфор, ця кількість і є найменшою для звершення проскомидії. Просфор може бути і більше - десятки, а у великих храмах і сотні, - їх може бути стільки, скільки подано записок «За здоров'я» та «За упокій». В Церковному Уставі про хліб, що приноситься для Таїнства, вказано наступне: він повинен бути з чистого пшеничного борошна, змішаний з водою прісною, природньою і добре спечений, квасний, непресолений, свіжий і чистий.
Разом з просфорами для здійснення Таїнства в
икористовується червоне виноградне вино, - саме червоне, - як образ крові.

 

 

«КАДИЛО ТОБІ ПРИНОСИМО, ХРИСТЕ  БОЖЕ  НАШ...»

До речей, які мають символічне значення під час богослужінь, безумовно, належить кадило, як один із найбільш важиваних предметів.

Використання кадила сягає корінням часів Старого Заповіту. Сам Господь повелів Мойсею зробити в Скинії жертовник, на якому б в особливо урочисті моменти богослужінь, переважно раз на рік, первосвященик спалював дорогоцінні ароматичні речовини. Саме ладан (духмяну, пахучу смолу з дерев), Богонемовляті Христу як Богу, принесли мудреці зі Сходу разом із золотом та смирною у Вифлеємську стаєнку. 
Чим 
же є кадило?
Кадило – предмет богослужбового використання, необхідний для здійснення кадіння: розкурювання в храмі чи поза ним пахучих речовин. Ззовні воно має вигляд металічної чаші з кришкою на ланцюжку, всередині якої приготовлені розпечені вуглинки. Під час служби священнослужителі к
ладуть в кадило пахучу речовину – ладан, і особливим чином розхитують його, тримаючи за верх ланцюжків. Саме таким способом розповсюджується навколо священика пахучий дим – фіміам. 
Під час богослужінь кадіння мають право звершувати усі три священні чини: єпископи, священики та диякони. «Благослови Владико, кадило!», лише отримавши благословення, диякон може звершити це сакральне дійство. При архієрейському богослужінні кадіння часто звершує сам єпископ. В такому випадку два диякони супроводять його зі свічками: один йде перед, а інший – після нього. Священика, котрий кадить, зазвичай, супроводжує тільки один диякон попереду. 
За тлумаченням святих отців вогонь, як речовина котра палить і зігріває, духовно зображає собою Божество. Тож кадильний вогонь символізує Божественну природу Христа, а вугілля – Його людську природу. Ладан є духовним символом щирих та гарячих молитов до Бога. За іншим тлумаченням кадило символізує собою Пресвяту Богородицю, котра зуміла вмістити в Собі Невмістимого Христа-Бога. В багатьох молитвах Діва Марія названа «Кадилом Благовонним». Саме кадіння в Святому Писанні означає силу, що відганяє злих духів (Тов. 8, 2-3), Славу Божу (2 Пар. 5, 14) та приношення молитов Богу (Псалом 140, 2).
Приймаючи від прислужника кадило священик благословляє його рукою та читає молитву, в якій розкривається християнське розуміння суті новозаповітнього кадження: «Кадило Тобі приносимо, Христе Боже наш, як пахощі духовні.
 Ти ж прийми їх у Свій наднебесний жертовник і пошли нам благодать Пресвятого Твого Духа».
 Існує кілька способів кадіння у храмі. Передусім розрізняють велике та мале кадіння. Під час великого кадіння священнослужителі обкаджують вівтар та увесь храм, а на малому – лише вівтар, іконостас та людей з амвону. Кадіння священних предметів та ікон означає наше шанування Бога та святих, а також ревні прохання до них про заступництво. Якщо служителі кадять людей, то це означає любов і благословення Боже до християн – Дітей Божих, носіїв Благодаті Пресвятого Духу. У відповідь на кадіння прийнято схиляти голову. Хреститись при цьому не потрібно. Так само не варто повертатись задом до вівтаря, коли священнослужителі звершуючи повне кадіння храму, дійшли до притвору і кадять людей від вхідних дверей. Достатньо просто повернути голову в бік отців, або трохи стати боком.
Кадіння приготовляє нас до молитви, налаштовує на правильний молитовний настрій. Фіміам возносить наш розум до Престолу Божого, куди він потрапляє разом з нашими молитвами.
З давніх-давен людство вважало спалювання дорогоцінних пахощів перед престолом – однією з найважливіших прийнятних фізичних жертв Богу. Ніщо краще не символізує стремління християн до духовного світу, як тонкий і майже непомітний дим, що прямуючи від землі до неба, непомітно зникає на наших очах. Тож нехай же символ запаленої кадильниці з пахучим фіміамом, завжди нагадує нам про потребу власного духовного росту, роблячи наше духовне життя більш повним та свідомим.

 

 

 

 ПРО ПОВЕДІНКУ В ХРАМІ.
Православний храм — це місце особливої присутності Бога на землі. Поводитися в храмі потрібно благоговійно, так, щоб не образити величі святині, не накликати на себе гніву Божого.
Приходити до служби треба завчасно, за 5–10 хвилин. Увійшовши, перехреститися і зробити поясний уклін. Перед входом чоловіки знімають головні убори. Жінки входять у храм із покритою головою і одягнені відповідно до своєї статі. Одяг повинен бути пристойним і охайним. У храмі не можна говорити голосно, взагалі розмови у храмі потрібно обмежити. Преподобний Амвросій Оптинський повчає: “Тим, хто розмовляє у храмі, посилаються скорботи”.
Без потреби не слід ходити по храму. Ставити свічки і прикладатися до ікон потрібно так, щоб не заважати тим, хто молиться.
Сидіти у храмі дозволяється лише у разі хвороби або сильного стомлення. Не можна сидіти, закинувши ногу на ногу.
В церковній огорожі, тобто на території храму, не можна палити.
Не можна входити до храму з тваринами або птахами.
Категорично забороняється ходити і розмовляти під час читання Євангелія, співу “Херувимської пісні” і Євхаристичного канону на Літургії (від Символу віри до “Отче наш”).
Робити зауваження ближньому, який порушив правила поведінки, потрібно неголосно і дуже делікатно. Якщо ми відчуваємо, що без роздратування не зможемо зробити зауваження, краще взагалі утриматися від нього, натомість про себе помолитися про напоумлення ближнього.
Звичайно, потрібно залишатися у церкві до закінчення богослужіння. Йти завчасно можна лише через нездужання або у разі крайньої необхідності, але не під час читання Євангелія та звершення Євхаристії.

 

ЧОМУ ЖІНКАМ В ХРАМІ ПОТРІБНО БУТИ З ПОКРИТОЮ ГОЛОВОЮ.

В Священному Писанні сказано: «I кожна жiнка, яка молиться або пророкує з непокритою головою, осоромлює свою голову, бо це те саме, якби вона була острижена» (1 Кор. 11:5). «От­же, чоловiк не повинен покривати голову, бо вiн є образ i слава Божа; а жiнка є слава чоловiка. Бо не чоловiк вiд жiнки, а жiнка вiд чоловiка; i не чоловiк був створений для жiнки, а жiнка для чоловiка. Тому жiнка i повинна мати на головi своїй знак влади над нею, заради ангелiв» (1 Кор. 11:7-10).

 

 

ПРО ЦЕРКОВНУ СВІЧКУ.
Неможливо уявити собі православний храм, у якому не запалюють свічок...
Тлумач Літургії блаженний Симеон Солунський (XV ст.) говорить, що чистий віск означає чистоту і нескверність людей, які його приносять. Він приноситься на знак нашого каяття в упертості та свавіллі. М’якість і податливість воску символізує нашу готовність бути слухняними Богу. Горіння свічки означає обоження людини, її перетворення на нову дією вогню Божественної любові.
Крім того, свічка — це свідоцтво віри, причетності людини до Божественного Світла. Вона виражає полум’я нашої любові до Господа, Матері Божої, Ангелів або святих. Не можна ставити свічку формально, із холодним серцем. Зовнішня дія повинна супроводжуватися молитвою, хоча б найпростішою, своїми словами.
Запалена свічка є атрибутом церковних таїнств і треб. Її тримають у руках новоохрещені і ті, хто поєднуються Таїнством Шлюбу. Серед багатьох запалених свічок звершується чин відспівування.
Немає обов’язкових правил, куди і скільки ставити свічок. Їх придбання — невелика жертва Богу, добровільна і необтяжлива. Дорога велика свічка анітрохи не благодатніша за маленьку.
Ті, хто часто відвідують храм, намагаються по можливості поставити декілька свічок: до святкової ікони, що лежить на аналої посеред церкви; до образу Спасителя або Богородиці — про здоров’я своїх близьких; до Хреста на прямокутний свічник (канун) — за упокій спочилих. Якщо бажає серце, можна поставити свічку будь-якому святому або святим.
Буває так, що на свічнику перед іконою немає вільного місця, оскільки все зайнято свічками. У цьому випадку не варто заради власної свічки гасити іншу, краще трішки почекати, поки не звільниться місце або покласти свічу на свічник, щоб її поставили пізніше. Не потрібно бентежитися, якщо погасили вашу ще не догорілу свічку, — жертва вже була прийнята Богом.
Не потрібно слухати розмови про те, що свічку слід ставити лише правою рукою; що, якщо вона загасла, то настануть нещастя; що не можна обпалювати нижній кінець свічки для стійкості в лунці і т. ін. Церковних забобонів багато, та не варто всі їх брати до уваги.
Горіння людського серця потрібніше Богові, аніж воскова свічка. Наше духовне життя, участь в богослужіннях не обмежуються лише свічкою. Вона не позбавляє від гріхів, не поєднує з Богом, не дає сил до невидимої боротьби. Свічка сповнена символічного значення, проте нас рятує не символ, а справжнє  єство — Божественна  благодать.

 

ПРО ПОМИНАЛЬНУ ЗАПИСКУ.
Коли подаєте поминальні записки, дотримуйтеся таких правил:

1. Пишіть розбірливими, великими літерами, згадуючи в одній записці не більше  10 імен. Зверху начертайте хрест.
2. Вкажіть у записці — “
За здоров’я” або “За упокій”.
3. Імена пишіть у родовому відмінку (питання “кого?” - Сергія, Варвари, младенця Микити).
4. Вказуйте повне православне ім’я, навіть якщо поминаєте дітей (наприклад, не Серьожі, а Сергія, не Поліни, а Аполлінарії).
5. Перед іменами священнослужителів указуйте їхній сан, повністю або в зрозумілому скороченні (наприклад, єп.Симеона, протоієрея Олексія, диякона Димитрія).
6. Дитина до 7 років називається немовлям, від 7 до 15 років — отроком (отроковицею).
7. Не слід писати прізвища, по батькові, звання, професії тих, кого ви поминаєте, та їхні ступені спорідненості по відношенню до вас.
8. Проте допускається включення у записку слів: “воїна”, “ченця”, “скорботного”, “хворого”, “подорожуючого”, “ув’язненого”.
9. Не слід писати: "заблудлої", “стражденного”, “озлобленого”, “дівиці”, “удовиці”, “вагітної”.
10. В записках про спочилих відзначте “новопреставленого” (від дня смерті до виповнення 40 днів), “приснопам’ятного” (покійний, що має цього дня пам’ятні дати), “вбитого”.
11. За тих, кого Церква прославила в сонмі святих (наприклад, великомученицю Варвару), молитися вже не потрібно.
У храмі за богослужінням поминають лише хрещених в Православній Церкві. На Літургії можна подати записки про здоров’я і за упокій на:
1) проскомідію — першу частину Літургії, коли за кожне ім’я, вказане в записці, із особливих просфор виймають частинки, які згодом із молитвою про прощення гріхів тим, кого поминають, опускають у Чашу, де вони омиваються Кров’ю Христовою;
2) єктенію — поминання привселюдно. Його зазвичай здійснює диякон. Після закінчення Літургії єктенійні записки в багатьох храмах поминаються повторно, на требах. Також можна подати записку на молебень або панахиду.

 

 

ПРО ЄКТЕНІЇ.
Під час богослужіння ми часто чуємо ряд молитовних прохань, які промовляються протяжно, повільно. Їх виголошує диякон чи священик від лиця всіх віруючих. Після кожного прохання хор співає: "Господи, помилуй!" або "Подай, Господи". Це так звані єктенії. Єктенія – слово грецьке й означає "старанне моління".

Найбільш уживаних єктеній п'ять:
1. Велика або мирна єктенія, яка починається словами "У мирі Господу помолімось". Вона має багато молінь і прохань, і після кожного з них співається: "Господи, помилуй!"
2. Мала єктенія – це скорочення великої. Вона починається словами: "Ще і ще у мирі Господу помолімось!" і має всього два прохання.
3. Сугуба (посилена) єктенія починається словами: "Помилуй нас, Боже, з великої милості Твоєї, молимося Тобі, вислухай і помилуй". На кожне прохання сугубої єктенії хор відповідає триразовим: "Господи, помилуй!" Тому сама єктенія називається сугубою, або посиленою.
4. Благальна єктенія починається словами: "Доповнімо (доведемо до повноти) молитву (ранню чи вечірню) нашу Господеві". Після кожного благання, крім перших двох, хор співає: "Подай, Господи!"
5. Єктенія за спочилих складається з прохань до Господа, щоб Він упокоїв у Царстві Небесному душі померлих, простивши їм усі гріхи.
Кожна єктенія закінчується виголосом священика, який прославляє Пресвяту Тройцю.

 


СОРОКОУСТ.
Сорокоуст
— це особливий вид жертвоприношення Богові.
Священик, звершуючи приготовчу службу у вівтарі перед Літургією, виймає частинки з просфор (спеціальних хлібів) і поминає поіменно «За здоров’я» або «За упокій» тих людей, про яких подали записки на «Безкровну жертву». У ході богослужіння частинки занурюються в Євхаристійну Чашу з молитовним проханням про прощення гріхів людей, які поминалися.    Звершення такого приношення протягом 40 днів називається сорокоустом, що є одним з найважливіших приношень Богу. Не має значення, хто замовлятиме сорокоуст. Але потрібно усвідомлювати, що у взаємовідносинах людини з Богом важливий стан нашого серця, який не можливо замінити лише механічним і численним замовлянням служб у храмі. Необхідний особистий труд, зусилля, а іноді і подвиг. Потрібна щира молитва, поєднана з вірою, надією та любов’ю до Бога. Треба покластися на Його святу волю, виявляючи правильне (православне) ставлення до Нього. Богові, перш за все, потрібні Ви, а не сорокоуст. А Ваше «я» вже зовні має виявляти своє побожне ставлення до Бога, в тому числі й через участь у богослужінні, замовляння сорокоустів, треб, молебнів тощо.
Не можна подавати записки про померлого, якщо він не був воцерковлений, помер без покаяння або не здійснювалося відспівування його душі. Те ж стосується і нехрещених (як живих, так і покійних).
Не поминаються на Літургії самогубці, а також ті, які вчинили смертельний гріх. Не візьмуть прохання про молитву за сектантів, єретиків, іновірців і свідомих богохульників, чия ворожнеча до Бога була явно засвідчена.

 

 

 

 

ПРО НЕБЕСНІ СИЛИ БЕЗПЛОТНІ.

21 листопада Православна Церква відзначає свято - Собор Архистратига Михаїла та інших небесних сил  безплотних.
Святкування цієї дати було встановлене на початку ІV століття на помісному Лаодикійському соборі, який засудив і відкинув єретичне поклоніння ангелам як творцям і правителям світу і затвердив православне їх шанування.

В Новому Заповіті євангеліст Лука, оповідаючи про обставини події Різдва Христового і описуючи явлення Ангелів віфлеємським пастухам, називає їх Воїнством Небесним: "Раптом з'явилося з Ангелом численне воїнство небесне, що славило Бога і взивало: Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!" (Лук. 2:13-14).
Про те, що саме Архангел Михаїл начальствує над Ангелами, ми бачимо з повіствувань Священного Писання. А в
дванадцятій  главі Апокаліпсису розповідається про війну, яка сталася на Небі. Там сказано, що в тій війні "Михаїл і Ангели його воювали проти дракона, і дракон і ангели його воювали проти них, але не встояли, і не знайшлося вже для них місця на Небі. І скинений був великий дракон, древній змій, званий дияволом і сатаною, який спокушає весь світ, скинуто його на землю, і ангели його скинуті з ним" (Апок. 12:7-9).
Про те ж, що Воїнство Небесне має ієрархію і складається з дев'яти ангельських чинів ми знаємо з Церковного Переказу і від учня апостола Павла - свщеномученика Діонісія Ареопагіта, який докладно оповідає про це в книзі під назвою
"Про Небесну ієрархію".
Отже, як сказав Апостол Павло у Посланні до Коринфян, "Бог не є Бог безладу" (1Кор. 14:33). І саме так премудрістю Божою Воїнство Небесне розділене на три ієрархії: вищу, середню і нижчу. У кожній з них - по три чини.

Першу ієрархію - вищу, і найближчу до Пресвятої Тройці - складають: Серафими, Херувими і Престоли.
Пророк Ісая, коли був покликаний Богом до свого пророчого служіння, бачив у видінні Господа, оточеного Серафимами. І він оповідає про це в шостій главі своєї книги пророцтв так:  «У рік смерті царя Озії бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі, і края риз Його наповнювали весь храм. Навколо Нього стояли Серафими; у кожного з них по шість крил: двома закривав кожен обличчя своє, і двома закривав ноги свої, а двома літав. І взиваливони один до одного й говорив: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Вся земля повна слави Його! І повагались верхи врат від голосу вигукуючих, і наповнився дім куріниями. І я сказав: горе мені! Загинув я! Бо я людина з нечистими устами, і живу серед народу також з нечистими устами, - і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа. Тоді прилетів до мене один з Серафимів, і в руці у нього палаюче вугілля, яке він узяв кліщами з жертовника, і доторкнувся до уст моїх та й сказав: Ось, це торкнулося уст твоїх, і беззаконня твоє видалене від тебе, і гріх твій очищений. І почув я голос Господа, що говорив: Кого Мені послати? І хто піде для Нас? І я сказав: ось я, пошли мене. І сказав Він: піди і скажи цього народу: слухом почуєте, та не зрозумієте, і очима дивитися будете - і не побачите. Огрубіло бо серце народу цього, і вухами тяжко чують, і очі свої зімкнули, та не побачити очима, і не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я зцілив їх" (Ісая 6:1-10).
За вченням Церкви - Серафими - вогнеподібні, як поблизу стоячі до Бога, вигляд навіть слави Якого при даруванні Закону при горі Синай був "перед очима синів Ізраїлевих, як огонь, що пожирає" (Вих. 24:17).
Також і в 103-му псалмі цар Давид з натхненням пише про Господа: "Ти твориш ангелами Своїми духів, слугами Твоїми - вогонь палаючий" (Псал. 103:4). Отже, Серафими полум'яніють любов'ю до Бога та інших спонукають до такої ж любові, про що говорить і сама назва їх - "Серафими", що в перекладі з єврейської мови означає - "полум'яніючі".
Далі у вищій тріаді Небесної ієрархії, за вченням священомученика Діонісія Ареопагіта, стоять багатоокі Херувими.
Які більше інших чинів ангельських завжди сяють світлом богопізнання, віданням таїн Божих і глибини Божественної премудрості, вони самі просвітлені та інших просвітлюють Божественною мудрістю. Іменування їх Херувимами в перекладі з єврейської мови означає: "багате розуміння" або "вилив премудрості", бо саме через херувимів зсилається премудрість і подається просвіта духовним очам для богобачення і богопізнання.
У Святому Писанні Херувим зустрічається вже в третій главі книги Буття, де розповідається про те, як після гріхопадіння та вигнання Адама і Єви з раю, Господь поставив на сході біля саду Едемського Херувима…, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (Бут. 3:24). Далі, в книзі Вихід, в 25-му розділі, де розповідається про те, як Господь дав повеління Мойсеєві про природу скинії Заповіту, яка була прообразом майбутнього Єрусалимського храму, йдеться і про те, що Господь наказав Мойсеєві на кришці ковчега Завіту поставити і золоті зображення Херувимів, одного херувима з одного краю, а другого херувима з другого краю кришки.
І щоб вони були з розпростертими
вгору крилами, покриваючи крилами своїми кришку, а особами своїми були звернені один до одного (Вих. 25:19-20). Також, пророк Єзекіїль у видінні бачив славу Божу, перебуваючу на Херувимах, і докладно пише про це баченняу 8-й, 9-й та 10-й главах своєї пророчої книги. Описуючи Херувимів, він повідомляє, що "все їхнє тіло, і їхня спина, і їхні руки, і їхні крила, і колеса були повні очей... І у кожного з Херувимів чотири обличчя: першеобличчя - обличчя херувимове, друге обличчя - обличчя людське, третє обличчя лева, а четверте обличчя орла" (Єз. 10:12-14). Подібний опис Херувимів ми бачимо і у тайнобачця Одкровення Господа Ісуса Христа апостола Іоана Богослова, який в 4-й главі Апокаліпсису описує бачення Бога на Небесах. І далі апостол Іоан пише, що бачив "посеред престолу Божого і навколо престолу чотири живих істоти, сповнених очей спереду і ззаду. І перша жива істота була подібна леву, і друга жива істота подобна тельцю, і третя жива істота мала лице, як людина, і четверта жива істота подібна орлу летящому. І кожна з чотирьох живих істот мала навколо по шість крил, а всередині вони повні очей; і ні вдень, ні вночі не мають спокою, взиваючи: Свят, свят, свят Господь Бог Вседержитель, Який був, є і гряде" (Апок. 4:6-8). І хоча апостол Іоан Богослов і не називає цих живих істот, проте, за подобою опису їх у пророка Єзекіїля, ми впізнаємо в них многооких Херувимів. По тлумаченню богословів, безліч їхніх очей символізує всеохоплююче знання світу, властиве провидінню Божому. А те, що вони, по слову Апокаліпсису, сповнені всередині очей, говорить про їхнє глибоке, внутрішнє розуміння сущності творіння Божого. Вони поклоняються Богу і віддають Йому хвалу за створений світ. І їхня подоба леву, тельцю, людині і орлу уособлює найшляхетніше, сильне, мудре і піднесене у творінні Божому.

 Потім, у вищій тріаді Небесної Ієрархії чекають Творця всього сущого богоносні Престоли, бо на них, як на розумних Престолах (як пише преподобний Максим Сповідник) розумно спочиває Бог. Богоносними ж вони називаються не по їхній суті, але по благодаті і по служінню, тоді як плоть Господа Ісуса Христа (як пише святитель Василій Великий) називається богоносною по суті, так як вона поєднана нерозривно з Самим Богом Словом. Престоли ж називаються богоносними не по суті, але по благодаті, даній для їхнього служіння, - як таємничо і незбагненно носячим у собі Бога. Спочиваючи на них незбагненним чином, Бог здійснює Свій праведний суд. Тому через них переважно проявляється правосуддя Боже: вони служать Його правосуддю, прославляють і виливають силу правосуддя на престоли земних царів і суддів.

 У середній тріаді Небесної Ієрархії також є три чини святих Ангелів: Господства, Сили і Влади.
Господства носять таку назву тому, що вони володарюють над подальшими чинами Ангелів, будучи самі вільними. Залишивши ж, як пише свщеномученик Діонісій Ареопагіт, рабський страх, вони добровільно і з радістю невпинно служать Богу. Через них, поставлені від Бога на землі влади, отримують силу до розумного володіння і мудрого управління народами. Господства вчать володіти почуттями, стримувати в собі непотрібні прагнення й пристрасті, поневолювати плоть духу, панувати над своєю волею і бути вище всякої спокуси.

 Наступний чин середньої тріади Небесної Ієрархії іменується Силами.
Ці святі духи сповнені божественної міцності, і завжди блискавично виконують волю Всемогутнього Бога. Вони здійснюють великі чудеса і доносять силу чудотворіння та прозорливості угодникам Божим, гідним цього Дару. Святі Сили допомагають працюючим і обтяженим людям у несенні покладеного на них хреста і носять немочі немічних. Вони також зміцнюють страдників Божих в терпінні, щоб вони не знемагали в скорбот
ах, але мужньо переносили всі напасті зі смиренням, дякуючи Бога, все влаштовуючого на користь нашу.

Влади, - наступний чин середньої тріади ангельських чинів, - називаються так тому, що мають владу приборкувати силу диявола, і не допускати бісів заподіяти людям шкоду в такій мірі, в якій вони бажали. Вони відбивають від людей бісівські напади, стверджують подвижників, оберігають їх, допомагають людям у боротьбі зі злими помислами. Вони допомагають христовим подвижникам перемагати диявола.

 В нижчій тріаді Небесної Ієрархії знаходиться також три чини: Начала, Архангели і Ангели.
Начала називаються так тому, що мають начальствування над Ангелами, направляючи їх до виконання божественних повелінь. Їм також доручено управління всесвітом, і охорона всіх держав і всіх народів. Служіння цього Ангельського чину (за поясненням свтителя Григорія Двоєслова) полягає в тому, щоб наставляти людей віддавати кожному начальствуючому честь, належну його званню. Ангели цього чину зводять гідних людей на різні посади і наставляють їх, щоб вони брали владу не заради свого прибутку і користі, не заради честолюбства і марнославства, але заради слави Божої, і заради користі ближніх, служачи загальним потребам усіх своїх підлеглих.

 Архангелами називаються великі благовісники, благовістуючі про велике і преславне. Служіння їх (як пише у своїй книзі "Про Небесноїу Ієрархію" свщмч. Діонісій Ареопагіт) полягає в тому, щоб відкривати пророцтва, пізнання та розуміння волі Божої, яку вони отримують від вищих чинів Небесної Ієрархії, і сповіщають Ангелам і людям. Також свт. Григорій Двоєслов пише, що Архангели зміцнюють в людях Віру в Бога, просвітлючи їх розум світлом пізнання Святого Письма, і відкриваючи таємниці спасіння роду людського.

 Ангели в Небесній Ієрархії знаходяться нижче всіх Небесних чинів, але ближче всіх до людей. Вони сповіщають менші таємниці і наміри Божі, наставляють людей доброчесно і праведно жити для Бога. Вони приставлені для зберігання кожного з нас, підтримують від падіння, а занепалих підіймають. Вони ніколи не залишають нас, хоча б ми і згрішили, бо завжди готові допомагати нам, якщо тільки ми самі хочемо йти шляхом Христовим.
Але і всі разом
взяті чини Небесної Ієрархії називаються загальним ім'ям - Ангелами. Хоча вони по своєму положенню і за даною Богом благодаттю і мають різні найменування (Серафими, Херувими, Престоли і інші), однак всі разом називаються Ангелами. Бо слово Ангел є назвою не істоти, але служіння, як про них пише Апостол Павло в Посланні до Євреїв: "Чи не всі вони служебні духи, посилаємі на служіння" (Євр. 1:14). Служіння ж їхнірізні і неоднакові, а кожен чин має власне своє служіння, яке визначив йому Творець і Вседержитель.

 

Небесна Ієрархія була створена Богом ще до творіння першої людини, Адама. І ще тоді, один із вищих Ангелів, якого Церковний Переказ називає занепалим херувимом, ім'я якому було Денниця, що означає "ранкова зоря", і Люцифер, що означає "світоносний", загордився своєю могутністю і досконалістю, і, возмріяв про царственну честь великого Бога, повставши проти свого Творця і Вседержителя, і породивши брехню, оголосивши себе рівним Богу. Бо до нього брехні у всьому Творінні Божому не було, чому і Господь у Святому Письмі називає диявола "батьком брехні" (Ів. 8:44). Створивши своєю брехнею смуту на Небі, Люцифер потягнув за собою третину ангелів з різних чинів Небесної Ієрархії, які повстали проти Бога, стали називатися вже нечистими духами, демонами і бісами, а Денниця і Люцифер - князь їх, став називатися сатаною, що в перекладі з єврейської означає «противник», і дияволом, що в перекладі з грецької означає «наклепник», бо він зводить наклеп на все творіння Боже.
Так відбулася перша революція, що стала джерелом і руйнівною силою всіх смут і потрясінь в історії людства.
Священне Передання Церкви говорить, що смута на Небі була зупинена Архангелом Михаїлом (саме ім'я якого перекладається з єврейської як вигук: "Хто як Бог!"), який, маючи в собі ревну любов до Бога, своїм закликом до вірності Творця і Вседержителя, зупинив смуту, спричинену диавольскою брехнею в умах створених духів, зібрав вірних Творцю Ангелів. С
воєю ревністю про славу Божу Архангел Михаїл піднісся над усіма дев'ятьма Небесними чинами Ангелів і, як вірний служитель Божий, був поставлений Архистратигом Небесних Сил безплотних.
За Церковним Переказом, відбитим у богослужбових текстах, Архангел Миха
їл брав участь у багатьох старозавітних подіях. Під час виходу ізраїльтян з Єгипту він був перед ними у вигляді стовпа хмарного вдень і стовпа вогняного вночі. Через нього з'явилася Сила Господня, що знищила єгиптян і фараона, які переслідували ізраїльтян. Архістратиг Михаїл захищав Ізраїль у всіх їх бідах. Він з'явився Ісусу Навину і відкрив волю Господа на взяття Єрихону. Архистратиг Божий Михаїл уберіг від вогню трьох святих отроків - Ананію, Азарію та Мисаїла, кинутих у вавилонську піч на спалення за відмову поклонитися ідолу.
З волі Божої, Архистратиг Михаїл переніс пророка Авакума з Юдеї у Вавилон, щоб дати їжу Даниїлу в рові з левами.  
Архистратиг Михаїл заборонив дияволу явити юдеям тіло святого пророка Мойсея для обожнення його юдеями.

 Зі Священого Писання та Священого Передання Церкви відомі також імена й інших Архангелів, яких Церква сьогодні поіменно вшановує, це:
Гавриїл - фортеця (сила) Божа, провісник і служитель Божественної всемогутності; Рафаїл - лікування Боже, цілитель людських недуг; Уриїл - вогонь або світло Боже, просвітитель; Селафиїл - молитвеник Божий, що спонукає до молитви; Ієгудиїл - той, що славить Бога, зміцнює трударів для слави Господньої і клопоче про відплату їм за подвиги; Варахиїл - раздаятель Божого благословення на добрі справи, просить людям милості Божої; Ієремиїл - піднесення до Бога.
На іконах Архангели зображуються відповідно до роду їхнього служіння:
Михаїл - топче ногами диявола, в лівій руці тримає зелену фінікову гілку, у правій - спис з білою хоругвою (іноді полум'яний меч), на якій зображений червоний хрест. Гавриїл - із райською гілкою, принесеною ним Пресвятій Діві, або зі світловим ліхтарем у правій руці і дзеркалом з яспису - у лівій.
Рафаїл - тримає посудину з цілющими зіллями в лівій руці, а правою веде Товію, що несе рибу. Уриїл - у піднятій правій руці - оголений меч на рівні грудей, в опущеній лівій руці - полум'я вогняне. Селафиїл - в молитовному положенні, що дивиться вниз, руки складені на грудях. Ієгудиїл - тримає золотий вінець. Варахиїл - на його одязі безліч рожевих квітів. Ієремиїл - тримає в руці терези.

 

 

 

ПРО СЕНС МОЛИТВИ ЗА СПОЧИЛИХ.

Або "Царство йому Небесне" чи "Земля йому пухом"?
Після відспівування
новопреставленої, священик звернувся до присутніх зі словами повчання. Говорив про те, що у Бога всі живі, що наша мета – це досягнення благословенної єдності з Ним і єдине, що заважає нам в досягненні цієї мети, – це наші гріхи. Що не завжди, на жаль, людина встигає принести гідні плоди покаяння і що потрібно старанно молитися про прощення гріхів наших спочилих родичів. А для того щоб ми могли благотворно впливати на їх замогильну долю і, щоб молитви наші були почуті, нам потрібно прагнути жити по правді Божій. Тому, що між нашим духовним станом і дієвістю нашої молитви існує прямий зв’язок.

Коли ж отець, закінчивши чин похорону  пішов, одна жіночка почала говорити іншим: «Батюшка так все гарно розповідав. А між іншим, ми не можемо впливати на замогильну долю людини. Бо в Біблії говориться,  що: “Брат брата не вимолить”. Вона говорила їм про те, що людина отримає після смерті тільки те, на що вона заслужила, і ніякі молитви близьких ні допомогти, ні полегшити її долю вже не зможуть. Вона наполягала саме на тому, що в Біблії про молитви за померлих і про те, що їм можливо якось допомогти, нічого не говориться. А ще про те, що поминаючи померлих до 40-ка днів треба говорити: «Земля йому пухом», а після 40-ка днів: «Царство Небесне»...
Ми змушені  константувати інославне походження міркувань тієї жінки. Це типово протестантська постановка питання: «В Біблії цього немає».
Господь створив Церкву, в якій незбагненними шляхами відбувається наше спасіння, і саме Церква є, по слову апостола Павла, «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3: 15).
Церква – це тіло Христове. Тобто це і є Сам Христос, що живе тут і зараз, говорить з нами, відкриває нам Свою волю, милує і спасає… До голосу Церкви ми повинні прислухатися, тому що голос її і є голос Бога, що вічно звернений до нас.
Виривати Біблію з контексту Церкви і намагатися щось в ній зрозуміти – це заняття, як не жорстко це звучить, абсолютно безперспективне. Єдиний позитивний результат такого читання або вивчення Біблії може полягати в тому, що людина врешті прийде в Церкву. Тоді все стане на свої місця, тоді слова Писання знайдуть для людини велику перетворюючу силу, стануть тим самим «мечем двосічним», який проникає навіть до розділення душі і духу (Євр. 4: 12).
 Окрім Священного Писання в Православній Церкві існує ще й поняття Священного Передання, тобто поняття про істину, яка продовжує нас освічувати, повчаючи нас не тільки із сторінок Біблії, але і прикладами життя святих людей, їх «словом, життям, любов’ю, духом, вірою, чистотою»
(1 Тим. 4: 12). Повчає нас за допомогою святих Сам Дух Святий, Яким створена і Яким живе Церква у всій своїй соборній повноті. «Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною» (Лк. 10: 16), – говорить Господь Своїм учням. Те, що говорили апостоли, чому вони учили, не все, звичайно, було записано. Багато що з винятковим благоговінням і трепетом зберігалося і зберігається до цих пір як Церковне Передання. З часом, до речі, це Передання, передаванне з вуст у вуста, було записане і в інших книгах, окрім новозавітних. Це і послання найближчих учнів апостолів, а потім учнів їх учням, і так далі. Але не слід думати, що істина, передавана з вуст у вуста, неминуче спотворювалася, як в «зіпсованому телефоні». Таке спотворення буде неминуче в справах життєвих, але немислиме в справах церковних. І саме в тій частині, яка належить до нашого спасіння. Тому що Церква – це і є істина, Церква і є Сам Христос, Його Духом Церква утримується і управляється. Це важливо зрозуміти: наші людські, гріховні оцінки і критерії непридатні до Церкви. Усі ті беззаконня і помилки, які ми бачимо, до Церкви, до її сутнісного змісту не мають ніякого відношення. Але, щоб у всьому цьому розібратися, потрібно, поза всяким сумнівом, самому бути усередині Церкви, бути причасником того Духу Христового, Яким Церква і живе, і рухається, і існує.
Церква завжди жила вірою в те, що замогильна доля людей до Страшного суду не вирішена остаточно і що ті, що живуть тут, на землі, можуть своїми молитвами благотворно впливати на замогильну долю своїх рідних і близьких. Це учіння існувало завжди, але дієву силу воно придбало з пришестям в світ Спасителя, завдяки Його спокутній жертві за наші гріхи.

Отже, чи є в Біблії згадка про те, що молитви за покійних мають якийсь сенс? І чи можуть молитви впливати на замогильну долю наших близьких?
С
пробуємо, дуже коротко, прослідкувати історію ставлення до молитви за покійних в Старозавітній і Новозавітній Церкві.
М
и знаємо, що до приходу в світ Спасителя, замогильна доля всіх людей була нехай різною мірою, але все-таки сумна і безрадісна через повне панування над людиною гріха. Але і в Старому Завіті ми знаходимо приклади молитов за померлих, які возносили люди, що жили на землі. Найяскравіший такий приклад – це молитва юдеїв за своїх побратимів, загиблих на полі бою. Після битви з ідумеями під хітонами, у загиблих в битві юдейських воїнів були виявлені присвячені іамнійським ідолам речі, захоплені як трофеї. Оскільки подібне придбання було явно гріховним, то «всім стало зрозуміло, з якої причини вони (воїни) були загиблими». І тоді всі юдеї звернулися з молитвою до Бога, «просячи, щоб був абсолютно прощений скоєний гріх». Більше того, зробивши збір зі всіх присутніх, Іуда Маккавей послав приношення до Єрусалиму, щоб в храмі «принесли жертву за гріх» загиблих, і, по слову Писання, він «вчинив досить добре і благочестиво, думаючи про воскресіння…» – тобто піклуючись про прощення своїх побратимів в день Страшного суду. «Тому приніс за померлих умилостивлюючу жертву, щоб звільнилися від гріха» (2 Мак. 12: 39–45). Уривок абсолютно вичерпний для того, щоб зрозуміти, що і в старозавітні часи існувала традиція молитви і принесення жертв за померлих.
Можна сказати, що ця традиція носила пророчий характер, тому що реальне духовне положення людей того часу не залишало їм надії на позбавлення від кайданів гріха. Ця надія тягнулася в майбутнє, пов’язана була з месіанськими очікуваннями і передчуттями.

Тепер щодо «Брат брата не вимолить»...
Т
аких слів в Біблії немає! Але можна припустити, що жіночка мала на увазі наступні слова з Псалтиря: «Людина ніяк не викупить брата свого і не дасть Богові викупу за нього» (Пс. 48, 8 ). Припустимо, що це і є ті самі слова, які вона наводила. Тоді спробуємо зрозуміти, який же їхній сенс.
У цьому псалмі звучать слова попередження, звернені до тих, що живуть тут, на землі, щоб вони пам’ятали про страшний день суда Божого і не сподівалися на своє багатство, силу і владу, а прагнули проводити час земного життя в покаянні і чистоті. Головний зміст вірша – це викриття нерозкаяних. Бо в день Страшного суду ніхто не позбавить нас від праведного суду Божого – не тільки стороння людина, але навіть і найближчий, як, наприклад, люблячий брат. Але тут йде мова саме про Страшний суд, про останнє, вирішальне Слово! А до цього моменту, по учінню святих отців, є ще час для покаяння тих, що живуть тут, на землі, і є ще час для умилостивлення Господа і принесення Йому молитов за покійних.
Святитель Василій Великий тлумачить цей уривок в тому сенсі, що всі старозавітні люди, і навіть пророки, були зв’язані гріхом і як зв’язані не мали влади звільняти кого б то не було від кайданів смертних. Але коли з’явився Господь Ісус Христос – досконала Людина і досконалий Бог, – Він Своєю владою викупив нас від вічної смерті і в Його образі ми маємо надію на спасіння.
 Тобто ставлення до замогильної долі покійних в часи старозавітні і ставлення до їх долі після пришестя в світ Спасителя різняться саме тим, що Господь Своєю спокутною жертвою придбав владу і в замогильному житті перемінювати долю людей з гіршої на кращу. Це ми бачимо і на прикладі зішестя Христа в пекло, де Він звільнив від болісних кайданів не тільки праведників, але і грішників, що каялися.
Поза всяким сумнівом, - тільки Сам Господь може визначити замогильну долю людини, і поза сумнівом, що доля ця безпосередньо залежить від  віри і образу життя людини тут, на землі. Але поза сумнівом також і те, що можливо, і навіть необхідно, молитися за наших рідних і близьких, просячи Господа про прощення їхніх гріхів. І молитви ці не бувають марні, якщо ми тільки самі намагаємося слухати Христа і жити за Його заповідями.

Підбиваючи підсумок, можна сказати так. Молитва за покійних, тим більше щира і гаряча молитва, сповнена любові і самопожертви, - приємна Богу і, якщо можна так сказати, схиляє Його на милість по відношенню до того, хто молиться, і до виконання Його прохання.

 Безліч підтверджень тому ми знаходимо в Новому Завіті. Так, Сам Господь говорить: «Все, чого попросите в молитві з вірою, отримаєте» (Мф. 21: 22). Апостол Яків заповідає «молитися один за одного», ніде не уточнюючи, що це стосується тільки тих, що живуть тут, на землі. Апостол Петро закликає «постійно любити один одного від чистого серця» (1 Пет. 1: 22), також не обмежуючи цю любов тільки стосунками земного життя. Більше того, саме «від надлишку серця говорять вуста», і першим виявленням цієї повноти для віруючої людини є молитва, у тому числі і молитва за спочилих. Бо співчуття, милосердя і любов, що проявляються людиною в молитві за покійних, угодні Богу і привертають Його благодать. Тому що ці якості – любов, милосердя і співчуття – і є якостями Самого Бога.

«Царство йому Небесне» чи  «Земля йому пухом»?
Під час поховання новопреставленого, перед тим, як священик предасть тіло землі, друзі або колеги покійного іноді, немов бажаючи виконати вчасно невиконане перед покійним зобов'язання, вимовляють надгробну промову. І рідко коли почуєш при цьому щирі слова – бо, як правило, це вимучені чергові фрази, набір словесних штампів. Особливо викликає досаду остання фраза: «Нехай земля буде тобі пухом».
Земля не може бути пухом, земля - це порох (прах). Тіло людини стає порохом і робиться одним цілим з землею: «У поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся» (Буття, 3:19).  Тому ми повинні молитися, щоб Господь дарував покійному Царство Небесне, щоб Господь вселив його в оселях праведних.
 «Нехай земля тобі буде пухом»,  - ці слова є давньоримським прокляттям покійному! Язичники вважали вищою мірою безчестя, коли тіло не спочиває в землі:
«Sit tibi terra levis, mollique tegaris harena, Ne tua non possint eruere ossa canes» (Нехай земля тобі буде пухом, І м'яко покриває пісок, щоб собаки могли вирити твої кістки), так писав Марк Валерій Марціал (Martialis), древньоримський поет (40 – 104 рр.).
Втім, і покладання монет в труну, або в могилу, щоб "краще лежалось", теж дійшло до нас з язичництва - тоді це називалося "викуп землі". Та й гульбища на кістках, горілчані розпивання в "компанії" з мертвими - звідти ж...